Алег Кавалёў і яго «ІГУМЕНІЯДА»

Общество

Усе мы родам з дзяцінства. Яркія яго ўражанні саграюць душу светлымі ўспамінамі, застаюцца ў памяці на ўсё жыццё. Нярэдка яны становяцца пабуджальным імпульсам самасцвярджэння праз творчасць.

Так сталася і з нашым земляком Алегам КАВАЛЁВЫМ. Наведаўшы розныя замежныя краіны, ён у 90-х гадах па волі лёсу  пасяліўся ў  Германіі.  Тут напісаў, аформіў уласнымі малюнкамі  і выдаў  у Мінску кнігу прозы «Свобода в целлофане», тры кнігі вершаў «Палітра» і «Игуменка-речка».  Сярод іншых тэм у іх ён удзячна ўзгадвае Ігуменшчыну-Чэрвеньшчыну, сяброў дзяцінства, юнацтва, бацькоўскі дом,  дзе ў сям’і настаўнікаў панавала атмасфера гасціннасці, прыцягальнай інтэлігентнасці і творчасці.

— Разам з бацькамі, суседзямі, сябрамі, сярод  якіх былі выхаванцы дзіцячых дамоў, мы ладзілі хатнія спектаклі па п’есах Макаёнка, Дзялендзіка, Крапівы, Тургенева, Чэхава, Пушкіна, Гогаля, — распавядае ён. — Поўнілі наш дом і народныя песні, рамансы пад гітару, мандаліну. Самадзейнасць прыемна яднала. Выступалі таксама ў школе і на сцэне раённага Дома культуры. Яркая незабыўная старонка дзяцінства — хор першай школы Чэрвеня, дзе ў 60-ыя гады я быў адным з салістаў. На многіх конкурсах гэты адметны хор прызнавалі пераможцам.

— Сваё жыццё Вы марылі звязаць са сцэнай?

— У той час я захапляўся  спортам, маляваннем, запоем чытаў кнігі… Але пад уплывам настаўніка спеваў, кіраўніка  школьнага хору Івана Архіпавіча Няборскага паступіў у Мінскае музычнае вучылішча імя Глінкі. Закончыў яго і двухгадовыя курсы малявання пры Палацы афіцэраў. Пасля “прыглянуўся” мне інстытут замежных моў.

— Вы што, “уцякалі” ад музыкі і спеваў?

— Не. Студэнтам пастаянна ўдзельнічаў у самадзейнасці і быў нават лаўрэатам конкурсаў.

— І якім быў Ваш далейшы лёс?

— Пасля інстытута замежных моў служыў у войску, выкладаў у навучальных установах французскую мову, працаваў на розных пасадах у дзяржаўных структурах і арганізацыях. Па роду дзейнасці даводзілася часта выязджаць у камандзіроўкі, выконваць заданні за мяжой…

— Спадзяюся, сакрэтам не з’яўляецца паходжанне творчага псеўданіма, якім пазначана кожная Ваша кніга?

— Гэтаму паслужыла наступнае. На суседняй вуліцы пасярод балоцістага лужка стаяла пахіленая хатка.  Там жыло дзіўнае трыа — ён, былы выкладчык гімназіі, ахвяра рэпрэсій; яна — гувернантка ранейшых памешчыкаў; і каза Пандора. Падчас рэдкіх праясненняў памяці гэты высокі стары ў памятым кіцелі гімназісцкага крою голасна абвяшчаў: “Я ў свой час быў вядомым паэтам. Янка Цвік! Мяне ўсе ведалі…”. Яго гартанна падтрымлівала Пандора, і ўтраіх яны хутка знікалі ў чорнай дзірцы гарбатай хаткі. У памяць аб такіх прапаўшых беларускіх інтэлігентах і аб сваім дзяцінстве на вуліцы Багдана Хмяльніцкага я і ўзяў псеўданім “Цвік”, дабавіўшы да яго імя Алекс. Дарэчы, у сваім асяроддзі сваю вуліцу мы называлі Катушачнай.

— З якой нагоды?

— Вясной і восенню яна вельмі гразкая. У школу мы спачатку ішлі ў ботах, а каля таварыства сляпых здымалі іх і пакідалі ў двары яўрэя. Тварам гэта быў выліты Чарлі Чаплін. Да васемнаццаці пар ботаў — і ніхто на іх не спакушаўся. Аднойчы ад мясцовай улады паступіла каманда адыходы ад вытворчасці камбіната бытавога абслугоўвання выкідаць на гэтую вуліцу .  Так бы мовіць, “масціць” імі. А гэта абрэзкі рознакаляровай скуры, якія з радасцю скарыстоўвалі для цацак дзяўчынкі, і вялікіх памераў драўляныя шпулькі (іх называлі катушкі). З іх мы, хлапчукі, рабілі машынкі, самакаты. Адсюль і ўтварылася назва Катушачная…  Гэтая вуліца стала сімвалам майго дзяцінства.

— А якім яшчэ застаўся ў памяці Чэрвень?

—  Вуліца Мінская — дыхтоўнымі драўлянымі дамамі на высокіх фундаментах з дзвярыма, якія выходзілі прама на брукаваную маставую разам з усім інтымным жыццём. Крывыя, касыя, розныя, як на малюнках Марка Шагала, хаты бяднейшых жыхароў на вуліцах Бярэзінскай і Лібкнехта. Размовы можна было пачуць за сто-дзвесце метраў. Калідор — і адуль голас: “І што ты там стаіш?” Потым выходзіць яўрэйка: “А-а-а. Гэта не мой сын. Тады ідзі далей…” І пахі — варанай бульбы, смажанай рыбы, часнаку… Тратуар быў з дошак. Крочыш, а яны нібы размаўляюць з табой. Калі цяжкі чалавек ідзе — згінаюцца, скрыпяць, зусім з цвікоў вылазяць. Ліха імчаліся мы па іх на самаробных самакатах — толькі перастук падшыпнікаў на стыках ды свіст ветра ў вушах! Не згледзіш трэшчыну ў дошцы — носам у тратуар, каленямі ў стрэмкі…

— Цікавыя згадкі…

— Запомніліся такімі. Не забываецца зіма, снежныя гурбы, рэдкія фанары ў цемры. І мы, маленькія, у вялікіх валёнках, апранутыя хто ў што па апошняй “модзе “пасляваенных гадоў. З гонарам узгадваю свае першыя керзавыя боты, байкавыя анучы (потым у арміі лепш за іншых іх накручваў!) і паліто, пераліцаванае са старога салдацкага шыняля. Гэта ўжо нашмат пазней мы ледзь прадзіралі ногі скрозь вузкія трубачкі сціляжных штаноў.

Ці вось яшчэ. Хлебны магазін з доўгімі соннымі чэргамі з ранніх, яшчэ цёмных гадзін, і радасць нас, дзяцей, якія не ведалі МакДональдса, прыціскаўшых да грудзей бохан гарачага свежаспечанага хлеба. Ідучы дамоў, я адшчыпваў з розных краёў па маленькаму кавалачку, а мама ўсё пыталася, калі нарэшце выганяць несумленных мышэй з магазіна.

Не забыць скрыжаванне з Пралятарскай. Не ведаю,  ці жылі там пралетарыі, але Алачку Найдовіч і Свету Белагорцаву, якія  набывалі прывабныя дзявочыя формы, я запомніў на ўсё жыццё…

Узгадваецца і такое: вяртаемся са школы —  Альховік Валя, Дзержановіч Валера, Краўчанка Галя, Міцкевіч Коля, Блізнюк Тамара, Лэдар Зяма, Шыш Люда, Чарнавец Валік, Борбут Галя, Грыбовіч Міша, Мінахіна Ларыса, Тупіцын Валера, Лысы Валік, Ламака Віця, хтосьці яшчэ і я ўзахлёб, на 98 працэнтаў выдумваючы, расказваю гісторыю пра лётчыка, які трапіў у палон,  і яго прыгоды. Цікава, што мая дзіцячая фантазія амаль поўнасцю супала з жыццём рэальнага чалавека — Палятаева. А тады гэта была натхнёная імправізацыя на свабодную тэму, мае першыя творчыя спробы…

— А якім падаецца цяперашні Чэрвень?

— Ён мае свой шарм, сваю адметнасць. У прыватнасці, цэнтр. Але гэта ўжо іншы горад…

— Ведаю, што Ваш бацька напісаў верш “Чэрвень”, а настаўнік Турбал паклаў яго на музыку і гэтая песня гучала ў праграмах канцэртаў, у тым ліку і да значнай тады падзеі — 50-годдзя Кастрычніцкай рэвалюцыі.

— Так. На адзін з яго вершаў напісаў музыку нават прафесійны  мінскі кампазітар.

— Раскажыце, калі ласка, нашым чытачам, на чым засяроджваецеся ў сваіх кнігах?

— На жыцці падлеткаў, іх праблемах, пераходзе ў даросласць на фоне няпростага быцця. Аддаю даніну павагі блізкім людзям, якія выхавалі ў мяне здольнасць адчуваць і перажываць чужое гора… Закранаю тэмы, з якіх складаецца жыццё так званых “маленькіх” людзей на Беларусі, кахання і сяброўства, дабра і зла, вернасці і здрадніцтва, любві і нянавісці, адвагі і страху, памяці і забыцця. Разважаю аб трагічным перыядзе ў нашай шматпакутнай гісторыі — рэпрэсіях. Падрыхтаваў да друку яшчэ дзве кнігі. У іх таксама будуць згадкі пра старадаўні Ігумень-Чэрвень.

Наша размова завершана. Традыцыйны поціск рук, здымак на памяць. І ён зноў накіроўваецца ў дарогу. Завітае ў Мінск да сяброў і родных, а затым — у Германію.

Аляксандр БУШЭНКА

Прапануем вам, шаноўныя чытачы, гэтую падборку вершаў  Алега Кавалёва. Магчыма, хтосьці з вас пазнае ў іх сябе ці сваіх знаёмых і такім чынам вернецца ў незабыўнае, далёкае ўжо дзяцінства і юнацтва.

 

Никогда тебя не забывал

 

Временами руки

опускались

И строка никак к строке

не шла.

То ли возраст,

то ли времена менялись.

Может, муза от меня ушла?

 

Серая завеса за окном. Дождь по крыше

шумно шелестит.

Там за горизонтом был

мой дом.

Ты прости, мой край,

меня прости.

 

Никогда тебя не забывал. Хоть и всласть поездил, покутил.

В многих странах дальних побывал.

Но вернуться

Боженьку просил.

 

А пока я часто в моих снах Улицей “Катушечной” иду. Днем описываю все

в стихах.

А сегодня вечером

тебе прочту.

 

Деревянный тротуар

 

Деревянная доска,

Ты идёшь — она поскрипывает,

По асфальту же — тоска,

Подошва в жару прилипывает.

 

От калитки до калитки,

Тротуар соединяет,

Тех, кто в доме, как улитки,

За стеклом окна скучает.

 

Вот опять раздался звук,

Дяди Кости идут боты,

Рядом с ними — перестук —

Его жёнушка с работы.

 

Катит мальчик самокат

С грохотом по тротуару,

Видно по лицу, как рад,

Пыль за ним клубится паром.

 

Тук! — колёсико на стыках,

Словно взрослый паровоз,

Мчится детство наше лихо,

Ему рано под откос!

 

 

Помнить о вас

 

В лучах жестяных фонарей Снежинки лёгкие кружатся. На землю им бы, там теплей

Среди своих, но не ложатся.

 

И кружат, кружат в желтом свете

Порхают, словно мотыльки. Под снегопадом идут дети —

Из школы все, друзья мои.

 

Внимания не обращая

На сильный ветер и мороз. Толпа друзей моих шагает. Я привираю — смех до слез!

 

Валера с Митей.

Зяма с Зоей и Лёня тащится в конце,

А Нина Цыпина с козою    Всех провожает на крыльце.

 

Лариса с Валиком в обнимку

Толстенный пончик с двух концов

Жуют до самой серединки

Там же повидло для юнцов!

 

Вареньем нос измазав весь.

Они с вопросом:

„Борбут Галя,

Нет ли чего у тебя поесть?

Нам на двоих одного мало”

 

Тамара прыснула от смеха Хотя скромнюткою была

И смех её разлился эхом… Такие были вот дела!

 

Запомнил ваши голоса

И тех, кто был, и тех, кто есть.

Улыбки, искорки в глазах… Писать о вас — большая честь.

 

А не писать я не могу.

Чуть отойдя от суеты,

Почувствовал — у вас в долгу…

Там силуэты? Коля, ты?

 

В ответ ни звука — тишина, Фитиль вдруг в лампе

задымил.

Прикрыл я форточку окна, Взял лист и возвратился к ним.

 

Собрать бы в круг

всю банду эту

И горном встречу

протрубить!

Однако рок — иных уж нету…

Вы сможете меня простить?

 

За то, что здесь один остался

Почти один,так мало вас. Такой уж жребий мне

достался

Писать и вспоминать о вас.

 

Дяде Косте — отцу моего друга Григория Федорова и любимому соседу

Мартьяновка

 

Бегут назад березы вдоль дороги.

Прикрыв чуть веки метлами листвы,

И путь закручивается понемногу…

Григорий за рулем,

его жена и мы

 

Пружиною часов дорога туже, туже

Сворачивалась в круг,

в родильное кольцо.

Этот возврат назад

к корням нам нужен.

Как памяти и сердцу

родителей лицо.

 

Уже березы елям место уступили.

Колеса прыгают, не то внутри стучит.

Вот улицы начало, вот домики кривые.

Но деревенька в полдень пустотой молчит.

 

Мы покатились медленно к погосту.

Проваливаясь в ямы белорусского села.

Среди забвения к родным мы едем в гости,

К тем, кто навек земные сдал дела.

 

Людей здесь нет, но тень на лавке

Приветствует нас взмахом рукава.

И лай из-под земли безвестной шавки…

Молчим, застряли все обычные слова.

 

Безумие лица передается страхом нам.

Мы взгляд отводим, мимо проезжая.

И гулким эхом раздается по дворам

Мотора вой и речь для них чужая.

 

По Божьей воле, тихо затухая.

Село и Вера старая

спускались в мрак ночи.

А ведь еще недавно,

позапрошлым маем.

Здесь жили староверы,

горел огонь в печи.

 

А вот и место тихое

непокоренных,

Не сломленных никем перст фигой заменить

И не запачкавших

свои имена,

В ладу с Трудом и Верой привыкших жить.

 

Вокруг простор, тишь,

благодать

И только легкий шум

берез да скрип сосны…

Мне захотелось на колени встать.

Под деревом крестов они —  напротив мы.

 

История деревни

под ногами

Зарыта временем

в могилы, в глубину.

Как их дома, лежат они

рядами.

Лишь переехав дальше,

в тишину.

 

А здесь, как в жизни их,

спокойно.

Нет сорняков, колючек,

тесноты.

Лишь ветер-ветерочек вольный

Им навевает сладостные сны.

 

И видит Федоров сквозь толщу лет.

Как сын с невесткой

медленно подходят.

И, вроде, даже слышит: “Здравствуй, дед!

Отец любимый!

Вот мы и внуки на подходе».

 

Я чуть поодаль стал —

родные должны ближе. Они свечу зажгли

и водочки — в стакан.

Григорий голову склонил пониже.

Глотнул глоток: „Ну спи, наш ветеран!

 

Прошел ты трубы, войны и моря,

А сколько хат, домов

ты смастерил.

Прожив свой век

без суеты, не зря.

Да пятерых еще детей взрастил.

 

Благодарю, что был отцом хорошим.

Ты будешь вечно в памяти у нас.

 

Пока я жив, пока

дожди моросят.

Пока на небе солнышко,

а в ночь луна.

 

Ты через них нам

освещаешь путь.

Подсказываешь верные тропинки

И я учу детей и внуков: «Не забудь

Эту Мартьяновку, погост… Ну, …на поминки!

 

Подул холодный ветер,

посвежело

И тучи синей трещиной на лес легли

Закат весь потускнел,

завечерело.

Тоскливо, грустно стало. Засобирались мы.

 

Летим беззвучно сквозь темноту по свету.

Сквозь прошлое, сквозь то, что впереди.

Я не забыл и не забуду деревеньку эту.

Как не забыл и помню все места мои.

 

Бегут опять назад березки белые.

Почти невидимым шатром укрыв всех нас

И вдруг заговорил несмело я:

„Если желаете, прочту для Вас!»

 

Листая дни

 

Листая дни календаря,

Судьба не смотрит на страницы.

Те улетают, словно птицы,

А на одной странице — я.

 

Сижу — бумага, стол, перо

И свет свечи

нервнодрожащий

Рождает серп ненастоящий

Луны в ночном окне… Давно,

 

Не видевшись в тех пор с друзьями,

Решил по кругу навестить,

А с ними юность посетить…

Хоть бы успеть,

кто ещё с нами!

 

Лечу я в стайке дней

к рассвету

И вижу — обруч золотистый

Встаёт над лугом тем пушистым…

Нет, не уйдёт всё это в Лету!

 

Соседу и другу по улице — Валерию Червинскому и его жене

 

Игуменцам спою…

 

Мотора легкий шум,

шуршание колес —

Асфальта лента серая

раскручивается.

Мой знак судьбы

куда б меня не нес.

А сердце по Игумену

соскучивается

 

Хоть раз в году там должен побывать.

Как верующий хадж

справляя в Мекку.

Не всё же только

снами прилетать.

И вот я еду августовским летом.

 

…Здесь я впитал по каплям лучи света

И первого ручья журчание весной.

И яблоневый взрыв

цветной в начале лета.

И пену розовую вишен

чередой.

 

Все улицы пешком я обошел.

Дотрагиваясь до морщин заборов.

Кусочки прошлого то там, то здесь нашел —

Вот школа, зал, где пели хором.

 

Зеленый стадион, овальная дорожка.

ДэКа и памятник,

за ним площадка.

Как мы завидовали тем,

кто мог немножко

Прижаться к девочке

при танго такте.

 

Я слышал стук копыт

по каменной брусчатке —

Лошадка рыжая тащила вторсырье.

Пожарную машину, красную и гладкую

В стопятый раз отдраивали, как новьё.

 

Напротив синагога —

деревянный дом

 

Со стенами голубизны небес.

Там по субботам слышал пенье в нем,

Стояла, пока кто-то

топором не снёс.

 

Базара городского

толкотня по выходным.

Коровы, лошади, повозки, куры.

Солома под ногами,

папиросок дым

И лица радостные

и не хмурые.

 

Игумен пережил сполна,

он выпил чашу

И зелья нашей революции лихой,

Когда сосед соседа

предавал на плаху

И вместо смеха по домам был волчий вой.

Была и ночь, когда  те

«с чистыми руками»

И с сердцем, пламенным

от классовой борьбы

Телами устилали лес под красным знаменем.

Наганным выстрелом

заткнув все “вражьи» рты.

 

Была и длинная дорога

за околицу

И пыль столбом

от детских, женских ног.

Остался обелиск…

Придет ли кто, помолится

И пропоет из Торы,

что сказал еврейский Бог?

 

Через Хмельницкого мимо гнезда пройду.

Дотронусь до корявой ивы под окном

И каждый год я

что-нибудь найду.

Что потерял я здесь,

где был мой дом.

 

То ли фрагменты

из картины детства

И запахи из юности

прекрасной.

А может глупости

по малолетству.

Что не случалось в нашей жизни частной!

 

Свернул я на Бобруйскую…

и в центр пешком.

Иду, как будто бы

страницы закрываю.

Спасибо вам, Друзья,

спасибо и на том,

Что вы меня и я вас всех

не забываем!

 

Я еду на закат, на солнца красный круг.

Оставив за спиной

воспоминания.

Давай, Валерий,

по сто грамм, мой друг!

За нашу молодость и встретиться желание!

 

Может, согреюсь…

 

Завтра снова день,

завтра снова час.

Есть подумать что

о родных, о вас.

Далеко судьба развела пути.

Нужно между ними тропочку найти.

 

Пусть кривая будет, тоньше, чем следы.

Только не забудьте тропочку и вы.

Как только решитесь,

буду я сидеть

Возле нитки этой, вдаль неё смотреть.

 

Может, не исчезнет,

не порвется след.

Хоть и нет на Родине меня много лет.

Буду я надеяться

на взаимность снов.

Вроде, различаю лица ваши вновь.

 

Нет, не показалось,

вижу вас опять.

Из всех сил навстречу

буду к вам бежать.

Ничего, что годы гирей

тянут вниз.

Прилечу я голубем

на родной карниз.

 

Похожу, грудь выпятив,

поворкую я.

Как окно откроете,

вслушайтесь в меня.

Расскажу, любимые,

о своем пути

И о том, как шел я к вам. как мечтал дойти.

 

По тропинке узенькой, между двух дорог

Шел сквозь непогоду,

весь промок, продрог.

Износил одежды,

обувь всю дотла.

Может, я согреюсь

у вашего тепла?

 



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *